16 листопада 2010 року в рамках роботи культурно - просвітницького гуртка «Зустріч поколінь» КЗ «Охтирська РЦБС» у Охтирському Будинку - інтернаті для інвалідів та людей похилого віку відбулася зустріч із свідками голодомору 1932 – 1933 років Моторною Катериною Семенівною, Страстненко Єфросинією Михайлівною, Кушнірек Марією Арсентіївною. Послухати спогади прийшли учні Охтирського ліцею №7.
Минає 77 років від трагічних і жахливих подій 1932-1933 років. Голод – це біль: завжди, скрізь і для всіх у всі часи... Це сльози на очах та важкі спогади.
Поновити картину тих днів допомагає людська пам’ять.
Безпосередні свідки тієї трагедії без хвилювання не можуть згадувати ті події і дуже важко їм повертатися в той час. Спогади ці сповнені надлюдських переживань.
Ось що розповіла очевидиця тих подій , Моторна Катерина Семенівна 1922 р.н., яка на той час проживала в с.Боромля Тростянецького району : « Було мені 9 років. Пам'ятаю ,як померлу від голоду матір винесли з хати на ряднині та захоронили на колгоспному подвір'ї . Ми удвох з сестрою, яка на два роки менша від мене залишилися жити з бабусею Батько нас оставив та поїхав до Харкова, до тітки . Жили з бабусею , їсти зовсів було нічого. Нарве бабуся якогось бур'яну , помне , спече млинці. Вода переварена і та іноді вважалася за їжу. Померла від голоду і бабуся, осталися ми з сестрою самі. В школу не ходили, бо були пухлі. Вирішили йти на станцію Боромля та їхати до Харкова шукати батька. Доїхали до Харкова , там забрала нас на станції міліція та відправила у дитячий притулок. Ми розповіли , що приїхали шукати батька, згадали за якою адресою живе тітка. Коли знайшли нашого батька відправили нас жити до нього.У батька домівки не було , жили у плотні , а яке ж бо там життя..»
Під час розповіді Катерина Семенівна декілька раз зупинялася, на очах виступали сльози , та і у присутніх також бриніла на очах сльоза.
Коли тобі 15 - зорі в небі видаються діамантами. Сподівань, як життєвих шляхів – безліч - життя розкриває обійми. Так завжди буває. Але для юнаків та дівчат 1933 ,- 1941 років склалося інакше… Їм судилося зазирнути в очі смерті. І дорослішали тоді зовсім інакше. І пам’ять береже кожну мить того жахливого минулого, яке було молодістю. Страшні роки голодного 33-го та війни згадує зі сльозами Страстненко Єфросинія Михайлівна 1918 р.н., яка народилася в с. Рябина Великописарівського району. Єфросинія Михайлівна пригадує « Їли все: і їстівне, і те, що назвати їжею важко , калачики, різні лісові ягоди, не дуже вдивляючись чи їстівні вони.Щоб добути хочь якоїсь їжі, люди йшли працювати до радгоспу, у село Іванівка. Пішли і ми з бабусею полоти у радгоспі буряки. .. Брати померли, мама та найменша сестра були пухлі. Тож я носила додому їжу ту ,що дали у радгоспі … Пережили голод тільки двоє із родини.Нестатки були жахливі , ходили голі й босі. Взяли мене навчатися у охтирську школу медичних сестер та акушерів.Після закінчення медичної школи направили до Азербайджану . тут і війна, евакуваційний шпиталь….»
Голод та війна обпалили дитинство Кушнірек Марії Арсентіївни ,1926 р.н., яка народилася у с.Високе Охтирського району. Ця старенька бабуся добре пам'ятає ті страшні роки своєї молодості… « .. Мені у 33-му було лише 7 років. Голодували. Жили дуже сутужно. Хліба, що в голодовку, що після неї, у волю не їли. Але завдяки тому ,що у Високому був спиртовий завод, великого мору в селі не було. Жмихи переробленої пшениці і ячменю викидали в бардяні ями, які знаходилися поблизу села. Раніше цією бардою годували худобу, а під час голоду нею врятували село. Не встигли оговтатися від голод, у нове горе – війна…Було мені вже 15 років , тож демобілізували копати окопи. Тричі забирали на примусові роботи у Німеччину, але дякувати долі, так складалися обставини , що вивезти нас німцям не вдавалося…»
У житті цих стареньких бабусь не багато світлих і яскравих подій, але вдивляючись у їхні світлі обличчя, слухаючи їхні спогади - розумієш, вони передають нам пережите і ні в якому разі не нарікають на долю. Так склалася доля, що сьогодні вони залишились одні. Вони вдячні людям з Будинку – інтернату, які піклуються про них. Старенькі цінують кожну хвилину, кожну краплиночку тепла і турботи на їх адресу. Тож будьмо милосердними і ми!
